с.Дубечно

Короткі відомості про село та храм .

Перша згадка про село відноситься до 1565 року. Назва села походить від слова « дуб», яких було багато в лісі і в селі. Останнім природним пам’ятником є дуб на околиці лісу, якому вже більше 700 років. На території  нашого села жили люди в давнину, тому що під час розкопок було знайдено стоянки мезоліту і неоліту.

Наше село розділене вулицями, які складають кутки, їх є одинадцять. Назва кожного з них має історичне походження. Так куток «Підварки» називається тому, що саме тут знаходились господарські будівлі, а житлові будинки були в центрі села. Куток «Вербка» називається так, тому, що тут всі вулиці були обсаджені вербами, які схиляли свої віти аж до землі. Біля села Дубечне є три озера – Домашнє, Міщане, Луки. Найбільше ми використовуємо озеро Луки, яке є прикрасним місцем відпочинку.

Через наше село проходить залізниця Ковель-Брест, яка була побудована в 1873 році і

шосейна дорога Ковель-Любохини. Зв’язане село Дубечне шосейною дорогою з смт. Ратно.

Село розташоване дуже вигідно. Його оточують ліси, близько протікає річка Прип’ять, здавня знаходилися торгові шляхи. Можливо саме через Дубечне по дорозі з Камінь-Каширського до Любомля проїжджав через село князь Володимир Василькович. Смертельно хворий князь зупиняється на два тижні в с. Яревище і диктує свій заповіт у той час, коли його дружинники розважалися полюванням.

За даними «Ведомости о церкве» в 1886 році була відкрита церковно-приходська школа, де навчалося 38 учнів. В 90 роках була відкрита друга школа-однокласне народне училище. В церковно-приходській школі термін навчання І рік. З часу відкриття школи був тільки один вчитель Бачевський. Обов’язковим предметом був Закон Божий, в розкладі уроків він стояв у середу і п’ятницю. Однокласне народне училище відображало інтереси жителів села. Навчання проводилось сезонно- з грудня по березень. Навчалось 35 учнів, переважно діти заможних селян.

У пам’яті жителів Дубечного лишився 1924 рік. Тоді через складні природні умови був великий неврожай. Виник голод, про який знали навіть в англійському парламенті. Значна частина господарства на селі була економічно слабкою. На три господарства припадало два вози і три плуги, жорна були в кожному господарстві.

В 30-х роках село було під гнітом панської Польщі.Ополячуванню і окатоличуванню чинили опір. Особливо активно діяла група КПЗУ. Вони вивішували червоні прапори, писали лозунги, організовували страйки, підтримували зв’язки з комуністами радянської України. Окремі з них зазнали гніту в Польській тюрмі. У вересні 1939 року село було визволене радянською армією від польської окупації. Місцеві жителі розправилися з найбільш жорстокими гнобителями-поляками. Забрали їхнє майно, коней, господарський реманент. Пізніше це привело до трагедії, яка відбулася на хуторі «Бовти».

Початок ХХ століття сколихнув Старовижівську землю не тільки бурхливим наступом першої світової війни, а й революцією 1917 року. Вже в березні дійшла звістка про знищення самодержавства. В газеті «Трудова Волинь» ( видавалась спілкою кооператорів) від 15 листопада 1917 року говорилося про вирубування казенних лісів. «Селяни заявили, що тепер немає ніяких законів, все зараз народне, можна брати все що завгодно». Але влітку 1919 року польська армія окуповує Волинь. За Ризьким мирним договором Західна Україна ввійшла до складу Польщі. Село ввійшло до Кримненської гміни, Ковельського повіту. Вже 21 травня 1921 року волинський воєвода видав наказ про заборону української мови в навчальних закладах і установах.

В 1934 році була побудована  нова школа в якій було 6 класів.

Польський уряд всіляко заохочує на Волинь польських переселенців (так звані осадники). Серед них були ветерани і цівільні. Їм виділяли фінансові субсидії, найкращі землі. Так у нашому селі з’явився цегельний завод, млин, магазин, які належали полякам. В вересні 1939 року як зазначалося вище наше село було визволено з під гніту панської Польщі. Починається радянизація. Настав червень 1941 року. Фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Вже 24 червня і через село Дубечне пройшли німецькі війська. Розпочався період жорстокої окупації. За роки окупації з Дубечна було вивезено 292 чоловіка на каторжні роботи до Німеччини. В 1944 році було організовано Дубечненське лісництво, в яке входили всі навколишні села. Під час війни ліс був спустошений, було багато вибухонебезпечних предметів. Трудність викликало й те, що працювати доводилося в умовах, коли в лісах діяли загони бандерівців, які боролися з усіма, хто працював на радянську владу.  Створення колгоспу в селі Дубечне почалося в 1947 році. До складу колгоспу ввійшло 8 господарств в кількості 18 чоловік. Люди, які вступали в колгосп віддавали плуги, борони, худобу. Більша частина населення ухилялась від колективного господарства. Тому вісім сімей було вивезено із села за опір колективізації. Вже в 1948 році почався масовий вступ селян в колгосп.

При Радянській владі школа продовжувала працювати, але навчання велось на українській мові і виключений був Закон Божий. На початку 1944 року приміщення школи було спалене. З вересня 1944 року навчання дітей було організоване в хаті священника. В 1988 році була відкрита нова школа яка діє і до нині.

З 1994 року відновлено викладання За кону Божого в школі на правах факультативу.

Історія храму.

Свято Покровському храму минуло 100 років, який був свідком всіх віх історії ХХ століття. Саме Свято-Покровський храм с. Дубечне Старовижівського району, Волинської області був відкритий 14 жовтня 1902 року.

Там де нині височіє Свято-Покровський храм, стояв попередній, збудований в ХVІ столітті. На жаль, він пішов під воду, адже був там, де тепер озеро Міщане, про що засвідчують археологічні знахідки. У 1762 році на кошти прихожан виросла нова дерев’яна церква з дзвіницею і була Греко-Католицькою.

Остання переживала тоді дуже скрутний час. В 60-70-х рр. ХVІІІ ст. Зміцнила свої позиції. Митрополит Греко-Католицької церкви Йосип Сліпий у своїй праці «Історія вселенської церкви на Україні» повідомляв про тодішнє тяжіння української церкви до римлян, про підтримку національно-визвольного руху в Україні.

До Свято-Покровського храму в той час були приписані села Рокита та Лютка. Число прихожан становило: чол.- 1512, жін.- 1534. Кількість церковної землі – 119 десятин і 60 соток. Діяла і церковно приходська школа. Сященниками служили отець Йосип Васильович Кульчицький, потім отець Антоній Заіончковський, котрий за пожертвування на воєнні потреби в 1855 році був удосконалений бронзового хреста в пам’ять війни 1853-1856 рр., в 1862- нагороджений набедреником. У 1888р. о. Антонія Заіончковського вибрано депутатом окружного і єпархіального з’їзду.

В 1900 році Покровський храм було продано в село Поступель Ратнівського району. Дубеченці залишилися без храму. Але в цей же період для нової церкви освятили місце, поставили там хрест. А вже через два роки засобами святого Синоду збудовано новий храм. Він відзначається вишуканістю форм, неповторними пропорціями, оригінальністю і водночас простотою конструкційного вирішення, при якому всі зовнішні форми відповідають внутрішньому простору, нестриманий лет верхів у гору. Землі церковної парафії розподілялися так: під садибою- 3,7 га, кладовище – 2 га, риллі – 20 га, сіножатей – 8,3 га, неугідь – 3,4 га. Стараннями парафіян для настоятеля були збудовані в 1905 році дім на сім кімнат, стодола та хліви, а для псаломщика в 1907 році – трикімнатна оселя і стодола. В 1927 році у хатах проведений капітальний ремонт.

Парфія була багатою. Дубечне налічувало 593 чол. 612 жін., Рокита- відповідно – 229 чол. та 241 жін., Лютка – 56 чол. та 47 жін., Чевель – 695 чол. 751 жін.

У 1921 році за Ризьким договором Дубечне входило до складу панської Польщі. Римо-Католицька церква не хотіла допускати на так званих  східних кресах, а саме на Волині, рівноваги і рівноправності віровизнань. Відстоювання історичної справедливості владними структурами Польщі та ієрархією Римо-Католицької церкви вбачалося в тому, щоб повернути католикам втрачену багато років тому власність: храми, майно, угіддя.

У 1927 році дубечненський Свято-Покровський храм був захоплений уніатами. Село збаламутив місцевий дяк, якого за провини перевели до іншої парафії. Він нескорився наказу, бо був переконаний що Дубечне – вигідніша парафія. Підбурив прихильників до незадоволення. І дубеченський люд розділився на два табори. Ворожнеча  до того затуманила людям голови, що частина з них прийняла унію. Туди ж передали церкву. Разом з нею уніати захопили церковну землю та будівлі. Ті хто не зрадив вірі, збиралися на відправу в приватному будинку.

Своєрідність нової церкви полягала в тому, що її священнослужителі здійснювали богослужіння, які були точною копією православних. Мова відправ – виключно церковнослов’янська, ксьондзом служив Базиль Гриш. Він наголошував на тому, що уніатська церква має стати мостом, по якому неприєднані християни «тобто православні» могли б переходити в католицьку віру.

Вірні православ’ю, щоб повернути храм, подали скаргу в окружний суд в м. Луцьк. Та польська влада не поспішала дати хід цій справі. У кліровських відомостях у відповідь на питання, який наслідок дали вжиті заходи, констатувалось, що справа в дії. Але дія не рухалась, бо в 1937 році архиєпископ Олексій застав у с. Дубечному той самий стан.

Свято-Покровський храм повернувся в руки православних лише тоді, коли прийшла радянська влада, яка до уніатської церкви ставилась ще більш негативно, ніж до православної. Так 10 червня 1942 року екзарх М. Чанецький на третьому Львівському соборі екзархів виголосив доповідь «Про уніатську акцію на території України». Звідси й дізнаємося, що в селах Краска, Дубечне з приходом більшовиків церкви були зайняті православними.

Під час Великої Відчизняної війни біля церкви хоронили німецьких солдатів 305-го піхотного батальйона. Пізніше ці могили розрівняли. В 2003 році останки німецьких воїнів  було відкопано і перезахоронено в місті Жовква Львівської області.

Священниками служили:

1810 рік – свящ. о. Йосип Кульчинський

1850 рік – свящ. о. Антоній Заіончковський

Подальших священнослужителів про їхнє служіння матеріалів немає, лише є згадка що в роки війни під час відступу німецьких військ священник залишив добровільно прихід і пішов з німцями. Ім’я його невідоме.

1945 рік – свящ. о. Тихон Костюк

1960 рік – свящ. фамілія Наумик ім’я невідоме з смт. Ратне

1961 рік – свящ. о. Нікандр Цибень

1992 рік – свящ. о. Павло Вельгус.

Протягом сторіччя церква була центром формування духовності. Завдяки великій пропагандистській роботі церква забезпечувала чільне місце православ’я серед інших релігійних конфесій.

Свято-Покровський храм є пам’яткою архітектури з огляду на його витончену будову у грецькому стилі.

Утвердження національної свідомості сприяло православне богослужіння на церковнослов’янській мові навіть в умовах полонізації і тотальної політики окатоличення з 1920 – 1939 рр.

В роки радянської влади, засилля антирелігійної політики храм не припиняв свою діяльність, залишаючись оплотом з християнської моралі та утвердження Православної віри.

Святині храму

Святий Хрест освячений і привезений з Гробу Господнього.

Інші святині парафії

На територіїї Свято-Покровської парафії по перехресних дорогах встановлено 11 пам’ятних фігур-хрестів.

Життя парфії

Кількість прихожан: всього населення 2339 душ.

з них чоловіків 1120 душ

жінок       1219 душ

дітей         617 душ.

Недільна школа

Уроки Закону Божого проводяться регулярно – кожен тиждень в четвер у приміщені школи 5-м уроком. Кількість учнів 24, весь 3-ій клас. Уроки проводить настоятель храму прот. о. Павло Вельгус.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

a a a

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

1